Читати онлайн «Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко

Маруся
Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко




Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко

Маруся



Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якоi вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що е у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуеш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуешся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усе равно, що блукаеш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубкували – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, – усi повмирали. Коли ж се так е, так i пам'ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?

А пiсля такоi думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твоi живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти iх при старостi i кохаеш, i поважаеш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а iх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман[1 - Личман – пастух, чабан.]. Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаеш:.