Сергій Жадан

Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.

Тому що кожна дорога – це наші радість і втома,

тому що кожна зупинка – це наші тиша й самотність,

тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,

знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,

хоча жоден із нас не вірить в її можливість.

Небо нам нагріває наші куртки подерті.

Я маю серце – і саме тому розумію його важливість.Я мою голос – і саме тому вмію порозумітись,

і ця дорога насправді може бути легкою,

бо над нею завжди висить теплий місяць,

і його завжди можна торкнутись рукою.І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,

протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,

між голосом і мовчанням, між небесами й землею,

між темрявою і світлом, між забуттям і любов*ю.

– Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?

– Ну як що? – відповіла вона подумавши. – Завжди є речі, котрі нас тримають.

– Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?

– Ні, – призналась вона, – немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.

* Головне – мир в душі. І ноги в теплі.