Показувати по: 20

Цитати письменника Оксани Забужко

Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися

Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися.

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя – одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в'яжуть нас з іншими, від любові до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями – інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати.

І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою – проживаючи їх за нас. І ми спимо без кошмарів.

Не конче встромляти гострого ножа – щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися.

…так ридають діти, вперше зіткнувшись із несправедливістю світу, в упорядкованість якого вже встигли повірити. У дорослих це зветься крахом життєвого сценарію – і тоді вони не ридають, а лізуть у петлю або біжать до психотерапевта. Або ще якось пробують склеїти з друзок розбити вазу, адже, що більше дорослішаєш, то більше впевнюєшся, що зрештою все в житті якось дається склеїти, зробити стерпним, хоча так, як могло бути, більше ніколи не буде, не біда, все можна потроху направити, аби здоров'я…

"Тут могла бути ваша реклама"

Сама винувата: можна скільки завгодно прикидатися слабкою, але в жодному разі не можна розкриватися перед мужчиною із своїх реальних слабкостей – рано чи пізно він обов'язково перетворить їх собі на підніжну сходинку дорогою на власний п'єдестал.

"Інструктор із тенісу"

Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом.

…взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли.

Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, — сорок три рази денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше?

якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…

…як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi.

Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.

Як це дивно — дiвчинка. Дитя.

Вираз невдоволення на личку:

Впорядкуйте спершу це життя —

А тодi, мовляв, мене i кличте.

Лялечко, людинонько, прости —

Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи,

I батькiв, що вкинули — рости! —

Наче помирати в чистiм полi, —

…тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе.

Бажання вирватись — iще не свобода.

Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.

– Зимно менi, коханий.

— Накинь пальто кожушане.

— Сумно менi, коханий.

— До працi берись, моя панi.

— Ах, щось воно все менi лiньки…

— Бо треба б тобi дитинки.

— Страшно, коханий, з нею

Стати навiк твоєю, —

…вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю.

От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напiв"…

Рiлля, що прагне борони,

I мокрi, сплаканi ворони —

I муж, який не вборонив —

А ждав вiд мене оборони.