Показувати по: 20

Цитати письменника Олеся Гончара

Хіба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якій є десь і міста мільйоннолюдні з університетами, з хмарочосами, з підземними палацами метро і спортивними аренами, де шаленіють зараз десятки тисяч болільників, і водночас є таке тихе узбережжя, де дрімає собі під козирком черепиці одна рибальська хатина, та первісне простори моря синіють, та чайка сидить, куняє коло води, біла, непорушна, мов з алебастру.

Найвища краса – це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо і наліво, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.

Слова — пестощі, ці ласкаві співи душі.

Оmnia vincit amor! * Любов перемагає все! (Лат.)

Проти любові закон? Не може бути такого закону. Який дурень видумав? Побачите, я свого доб'юся.

…губи були так довірливо близько.

Сталося все, що мусило статись.

Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду!.. Спалахнула, мов полум’я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним,

над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?!Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою…

— Може тебе змінити, Віталику?

— Сиди, — відказує він,.— Я вгощаю.

Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собі бажання кинутись з висоти — безодня їх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати ніколи не пробуваного… 

А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.

Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, — не буде йому добра!

– Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…

Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!

Земля — не полігон. Земля — це нива, щоб сіяти…

Тисячами різних граней світиться кожне людське серце.

[…] – Дивись, і тут росет шпориш! Зовсім такий, як і в нас.

– Земля скрізь під нами одна.

– І сонце над нами однаково світить.

Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось негаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття і допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!