– Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спитн з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.
"Ось так завжди, – подумала Даша з гіркотою в душі. – Жінки мріють про щось неземне, про гарне і вічне, а чоловіки – прагматики, думають про матеріальне".
У кожного твору є свій читач, якому адресована ця книжка.
У коханні, як на війні, всі засоби годяться.
Людям здається, що вони змінюють події, проте іноді події змінюють людей.
І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов'ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?
Не розчаровується лише той, хто ні на що не сподівається і нічого не чекає
Для одних лужа – это грязь, а другие любуются звездами. Одни всю жизнь разбивают грядки и сажают помидоры и лук, а другие не только делают клумбы, высаживают на них цветы, но и успевают их понюхать.
"Нічого страшного, – сказала вона собі, – що не може витримати пакет, повинна витримати жінка."
Кожен дістає те, на що заслужив.
..щастя не можна отримати від нещасть інших.
…кохання не терпить таємничості, воно не може сидіти, замкненим у клітці. Коханню для розквіту, як квітці, треба дати волю.
Ми ніколи не знаємо, де початок, де кінець, а де початок кінця.
Лише коли стоїш на порозі вічносты, розумієш цінність життя.
Людина так влаштована, що розуміє ціну чогось лише тоді, коли його втратить.
Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі… Люди вважають, що щастя – це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі… Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями – щастя. Вільно говорити – щастя. Бачити рідний прапор – також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп`ється куля – щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання – теж щастя
У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України – уже вивчив, хто не тримав у руках прапор – підняв його, хто не мав вишиванки – придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі.
Життя така непередбачувана річ. Іноді таке з нами може утнути… Утім, час розставляє все по своїх місцях і відкривається істина.
– Іноді ми хочемо стерти з пам'яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути…
– Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо […].