Показувати по: 20

Цитати письменника Валентини Мастєрової

У людини старіє не лише тіло, а й почуття. Одна душа поза часом.

– Хороший учитель теж не кричить, а всі його слухають, – промовив повчально батюшка.

Тут багато до чого доводиться звикати, головне для нашого брата – витримка. Тоді ніде не пропадеш.

Не всі дороги ми обираємо. Інколи дороги обирають нас.

Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить

Варфоломій не раз поглядав на брата й думав про те, що рідні по батькові, насправді вони були чужими, як чужими бувають люди, котрих нічого в житті не об'єднує, окрім нав'язаного випадком народження.

Ти не завжди ображайся, якщо тебе ображають. Краще подумай, чому ображають, може, так і треба.

— Хохлом обзивати? — глянув Данило в обличчя Олексію. — Отут, у мене вдома?

— Хто ж нам винен, що ми хохли, —

– Ні-ні, – заперечив гарячково. – Я, знаєш… Я для себе ще нічого не вирішив. Ти не сердься, та я піду своєю дорогою.

– Підеш, – баба сумно похитала головою. – Я давно знаю, що підеш. От тільки якби ти сам знав, куди йти, а не блукав, наче лоша без табуна.

Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати.

Повертатися до батькової хати

— чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» — щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова.

-Щоб зрозуміти, що воно таке- світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені.

Кохання буває перше і останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам'яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше в цьому поєдинку – бути переможеним чи переможцем?

Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо.

То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі – ще не весна в душі.

Воно, як розібратися, то смерті й немає. Наче стару одіж із себе скинеш, оце старе тіло. Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано.

Кожна людина приходить у цей світ зі своїм поводирем, і він веде її по тій стежці, яку Господь указав. Камінчик за камінчиком на своєму шляху збирає знання, пізнаючи життя, або ж ідн, нічого не помічаючи побіля себе. І часто заходить у такий глухий лцс, звідки вже не виберешся.

Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину. Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши цю рану на маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі.

Кохання прозріває тоді,коли його остудить час

– Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі?

– Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між нами різниця, бо як інакше навчити – де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добро від зла, – то ми ж самі у цьому винні.