Показувати по: 20

Цитати з книги «Суча дочка» Валентини Мастєрової

Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить

Повертатися до батькової хати

— чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» — щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова.

-Щоб зрозуміти, що воно таке- світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені.

Кохання буває перше і останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам'яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше в цьому поєдинку – бути переможеним чи переможцем?

Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо.

То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі – ще не весна в душі.

Воно, як розібратися, то смерті й немає. Наче стару одіж із себе скинеш, оце старе тіло. Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано.

Кожна людина приходить у цей світ зі своїм поводирем, і він веде її по тій стежці, яку Господь указав. Камінчик за камінчиком на своєму шляху збирає знання, пізнаючи життя, або ж ідн, нічого не помічаючи побіля себе. І часто заходить у такий глухий лцс, звідки вже не виберешся.

Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину. Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши цю рану на маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі.

Кохання прозріває тоді,коли його остудить час

– Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі?

– Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між нами різниця, бо як інакше навчити – де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добро від зла, – то ми ж самі у цьому винні.

Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність. Особливо сувору до тих, хто спікнувся на початку самостійного шляху або і зовсім заблудився.

Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність.

У житті, Олено, всього доводиться спробувати – не тільки гною і не тільки одній тобі, але все воно переживається.

За одного вченого десять невчених дають, – говорила мати. – І ніхто не бере.

Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано.

Хто не був малим, той не був дурним.

Так зустрічаються двоє на перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На плечі тисне багаж пережитого, у кожного – свій. І от вони зустрічаються. Чому? Навіщо? Доля зводить їх, немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути обличчям до обов'язку,до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці.

Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові.