Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер.
А може, нема нічого. Може ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безкінечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття. Нетерпляче стукала йому по голові…
– Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…
Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне.
Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…
Життя наше коротке – блисне та й згасне.
Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитися. Бо що наше життя? Як блиск на небі, черешневий цвіт…нетривке й дочасне.
…а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іваново серце…
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
– Іва-а! – стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
– Іду, Марічко! – билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь крашим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне.
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.
Сон налягає. Кладе м'якеньку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи…
А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки.
– Де ти волочишся все?! – сердивсь Іван.- Гляди, Єаздине!
Але Палагна тільки сміялась.
– Овва! То вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка.
Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
– Єк бог даст, моє солодашко.
– Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша.