Показувати по: 20

Цитати з книги «Тигролови» Івана Багряного

Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!

В сміливих щастя завжди є!..

"Бог не без милості, козак не без щастя"

подався доганяти без надії догнати.

але – сміливі завжди мають щастя.

… І на печі від долі не втечеш.

Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи.

У цьому світі ніхто, крім людей, не вмів брехати: білка, кущ, собака – кожен був собою й нічим іншим бути не знав.

Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор – чорнобривий, з м'ясистим носом, віком понад тридцять літ, – майор ОГПУ – НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї “пролетарської” держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості.

В сміливих щастя завжди є!

З божевільні-бо є лише один вихід – у могилу.

Але ніхто не пустив і пари з вуст. Є така солідарність, є такий закон неписаний, є така арештантська мораль, що подібної до неї більше немає у світі, – мораль упосліджених, святиня арештантської дружби.

Що то є молодість!

Рушниця, як дівка, — треба до неї приноровитися.

Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не здцмає назвати їх героїчними…

У вічнім, іноді навіть підсвідомім прагненні, бувши гарною й так, бути ще ліпшою — жінка всюди вірна собі.

Взагалі, як правило, немає на світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людини, від жаху.

…чужий за чужого не підставить своєї голови.

Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значення і смислу.

— Ти не хворий, синку? — спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.

— Ні, ні… то так… Згадалась дурниця одна…

— А ти не думай. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.

— Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.

— Ото ж, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.

Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине…